Тематичний напрям 2.
Механізми державного регулювання економіки
Ігнатенко Олександр
Павлович, канд. ек. наук,
Докторант кафедри управління національним господарством,
Національна академія
державного управління при Президентові України
Сфера благоустрою населених пунктів в
сучасній практиці віднесена до галузі житлово-комунального господарства, і зокрема
до комунального господарства.
Є.Г.Абрамова та А.С.Крупик в Енциклопедії
державного управління [30, с. 255] визначають житлово-комунальне господарство
(англ. house and municipal economy) як комплекс об’єктів та видів економічної
діяльності, які забезпечують житлові та комунально-побутові потреби споживачів
(громадян, організацій, підприємств) і створюють необхідні умови для нормальної
життєдіяльності населення та функціонування населених пунктів.
Житлово-комунальне господарство об’єднує понад три
десятки сегментів економіки України – значну частину соціальної інфраструктури
народного господарства України, підприємства та організації, що забезпечують
задоволення потреб населення у житлово-комунальних послугах, а також системи
управління цією галуззю та економічного забезпечення її діяльності.
До складу житлово-комунального господарства автори
включили: житловий фонд та його експлуатація; ліфтове господарство;
водопостачання; водовідведення; теплопостачання; газопостачання;озеленення
територій; утримання об’єктів благоустрою; ритуальні послуги; утримання
кладовищ; зовнішнє освітлення; збір та вивезення твердих побутових відходів;
утримання сміттєзвалищ; утилізація сміття; забезпечення роботи
міськелектротранспорту; технічна інвентаризація; дорожнє господарство; зливова
каналізація; технічне утримання мостів; інженерний захист територій; утримання
парків; утримання пляжів; відловлювання бездомних тварин; утримання водних
об’єктів; боротьба із карантинними об’єктами та бур’янами; боротьба із
шкідливим впливом вод тощо.
Галузь житлово-комунального господарства містить,
по суті, дві великі підгалузі: житлове господарство та комунальне господарство.
Якщо стосовно визначення суті та змісту понятті «житлове господарство» у
фахівців суперечок практично не виникає, то стосовно поняття «комунальне
господарство» думки різних авторів різняться.
Так, Є.Г.Абрамова та А.С.Крупик в Енциклопедії
державного управління [30, с. 255] розглядають комунальне господарство з точки
зору галузевого управління як підсистему житлово-комунального господарства, яка
представлена сукупністю елементів комунального обслуговування й благоустрою, що
надають комунальні послуги та забезпечують сприятливі умови життєдіяльності
суб’єктів певної адміністративно-територіальної одиниці.
В.В.Мамонова та О.В.Ошанський в Енциклопедії
державного управління [29, с. 131] розглядають комунальне господарство (англ.
communal economy) з точки зору територіального управління як публічну
діяльність, яка організується органами місцевого самоврядування на основі права
комунальної власності та охоплює сукупність підприємств, служб і господарств,
що знаходиться у власності територіальної громади, функціонування яких
спрямовується на забезпечення умов життєдіяльності населення сіл, селищ, міст а
також здійснення обслуговування промислових та інших підприємств щодо водо-,
електро-, тепло-, газопостачання.
Визначено, що комунальне господарство має
багатогалузевий характер, є складовою частиною місцевого господарства, являє
собою єдиний комплекс заходів, що тісно пов’язані між собою та х територією, на
якій розселено населення.
Особливістю комунального господарства є те, що
більшість комунальних підприємств не створюють матеріальної продукції, а
надають послуги. Діяльність підприємств комунального господарства поділяється
на таку, що відноситься до матеріального виробництва, та таку, що зараховується
до невиробничої сфери.
До сфери матеріального виробництва слід відносити
галузі комунального господарства, в яких праця є продуктивною незалежно від
форми втілення (у матеріальній продукції або послугах) і результатом якої є
знов створена вартість (водо-, електро-, теплозабезпечення, зелене господарство,
тощо). До невиробничої сфери належать галузі комунального господарства,
підприємства яких надають послуги безпосередньо населенню. Вони не є ланкою
єдиного спільного процесу виробництва і споживаються населенням у момент їх
надання (послуги перукарень, готелів, пляжів, парків тощо).
Існує класифікація підприємств комунального
господарства за галузевим принципом: санітарно-технічні підприємства;
підприємства громадського транспорту, підприємства комунальної енергетики;
підприємства комунального обслуговування, підприємства зовнішнього благоустрою.
За соціальним критерієм виділяють дві основні
групи галузей у складі комунального господарства. До першої групи відносяться
галузі, що забезпечують рівень комфортності проживання людей в житловому фонді
та є джерелом задоволення першочергових потреб: підприємства водопостачання та
водовідведення, теплопостачання, електропостачання, газового господарства,
санітарне очищення та інші підгалузі. До другої групи відносяться галузі, які
не пов’язані безпосередньо з житловим господарством і слугують для забезпечення
другорядних потреб населення: дорожнє господарство, озеленення, ритуальне
обслуговування, громадський транспорт, міське освітлення, готельне
господарство.
В той же час,
комунальне господарство в Економічній енциклопедії [27, с. 527]
розглядається як сукупність об’єктів благоустрою та інженерного захисту
населених пунктів, цілісних майнових комплексів водо-, теплопостачання та
водовідведення, що перебувають у комунальній власності, а також суб’єктів
господарювання різних організаційно-правових форм та форм власності, які за
договором з виконавчими органами місцевих рад або уповноваженими ними органами
експлуатують ці об’єкти, або основна діяльність яких спрямована на задоволення
потреб населення та господарського комплексу у послугах централізованого
постачання питної води, централізованого опалення та водовідведення, вивезення
побутових відходів.
Причина різних поглядів щодо визначення суті та
змісту поняття «комунального господарства», на думку Є.Г.Абрамової та
А.С.Крупик [30, с. 255], полягає у відсутності чіткого визначення
структури системи житлово-комунального господарства в Україні – ані законами,
ані підзаконними нормативно-правовими актами.
Також в Енциклопедії державного управління [30, с. 26] О.Є.Вашев дає визначення благоустрою
населених пунктів як сукупність різноманітних видів упорядкування міст, селищ і
сіл, що створюють зручні, здорові й культурні умови життя населення.
Благоустрій населених пунктів використовується відповідно до свого
функціонального призначення з метою забезпечення сприятливих умов
життєдіяльності людини на засадах їхніх раціонального використання й охорони.
До видів благоустрою населених пунктів було віднесено: зовнішнє впорядкування
вулиць, площ, набережних і житлових кварталів; транспортне обслуговування
населення; водопостачання, освітлення, озеленення, обводнення, телефонізація,
радіофікація, очищення міст.
Це дещо ширше бачення, того як ми наразі розуміємо
благоустрій населених пунктів. Зокрема, транспортне обслуговування,
водопостачання, телефонізація та радіофікації існують як окремі галузі
економіки країни. Звісно вони впливають на життєдіяльність населення і на сферу
благоустрою населених пунктів, однак можуть розглядатись окремо.
Базовий
Закон України «Про благоустрій населених пунктів» [62], розглядає «благоустрій населених пунктів» як комплекс
робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а
також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з
покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що
здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального
використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і
відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.
Із всіх розглянутих визначень ми бачимо, що іншими
словами сфера благоустрою населених пунктів є складною соціально-значимою
системою, що являє собою сукупність територій різного функціонального
призначення, об'єднаних у взаємопов'язану систему інфраструктури населеного
пункту, завданням якої є її належне функціонування для людини, що зобов’язує
державну владу до її регулювання.
Список використаних
джерел:
1.
Економічна
енциклопедія: У трьох томах. Т. 3 / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін.
– К. : Видавничий центр “Академія”, 2002. – 952 с.
2.
Енциклопедія державного управління [Текст]: довідк. вид. У 8 т. Т. 5. Територіальне
управління / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Харків. регіон.
ін-т держ. упр.; наук.-редкол.: Ю.В.Ковбасюк (голова), В.П.Трощинський (заст.
голови), Ю.П.Сурмін [та ін.]; наук.-редкол. п’ятого тому: О.Ю.Амосов
(співголова), О.С.Ігнатенко (співголова), А.О.Кузнецов [та ін.]. - К.: НАДУ;
Х.: ХарРІ НАДУ "Магістр", 2011. - 406 с.
3.
Енциклопедія державного управління [Текст]: у 8 т.
/ Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, наук.-ред. кол.: Ю.В.Ковбасюк
та ін. К.: НАДУ, 2011. Т. 4. Галузеве управління / наук.-ред. кол. М.М.Іжа
(співголова), В.Г.Бодров (співголова) та ін. - 2011. - 648
4.
Про
благоустрій населених пунктів: Закон
України від 06.09.2005 №2807-IV
// Відом. Верх. Ради України. – 2005. – № 49. – Ст. 2580.
СИСТЕМА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ
ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ЯК НАПРЯМ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКОГО ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК
ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ
Мороз Володимир Михайлович, д.держ.упр., доцент,
Національний
університет цивільного захисту України (м. Харків),
професор
кафедри автоматичних систем безпеки та інформаційних технологій
Цілком
очевидно, що конкурентоспроможна особистість, тобто особистість з високим
рівнем розвитку трудового потенціалу, не може суттєво вплинути на загальний
рівень національної конкурентоспроможності, в той час як конкурентоспроможна
національна економіка не тільки впливає на рівень розвитку трудового потенціалу
окремої особистості, а багато у чому і визначає напрями та динаміку розвитку
трудових можливостей окремої людини. Такий дисбаланс у можливостях відповідних
впливів обумовлено, перш за все, природою взаємовідносин між елементом системи
(у нашому випадку – трудовий потенціал) та середовищем, у межах якого система
здійснює функціонування (інституціональний уклад суспільно-економічних
відносин). Виникає ситуація, за якою трудовий потенціал особистості може бути
розглянутий у якості похідного від інституціональної системи держави. Слід
звернути увагу, що тлумачення змісту категорії «інституціональна система
держави», не дивлячись на порівняно розповсюджене її використання у межах
наукових досліджень, не набуло відповідного поширення. Отже, маючи за основу
визначення інституціональної системи ринку праці, під якою розуміють
«сукупність взаємопов’язаних соціально-економічних інститутів, які стійко
відтворюють соціальні, трудові, політичні, правові, економічні та інші
відносини і впливають на економіку країни в цілому» [2, с. 45], вважаємо за
можливе сформулювати таке визначення змісту інституціональної системи держави:
– це сукупність наявних та взаємодіючих суспільно-політичних,
соціально-економічних та релігійно-культурологічних акторів (інститутів,
інституцій, соціальних об’єктів, а також механізмів їх взаємодії) які
взаємопов’язані у межах суверенного політичного утворення та є носіями певних
традицій (суспільних, економічних, політичних, релігійних, правових тощо).
Безумовно таке визначення не є бездоганним, адже потребує на подальше
удосконалення, наприклад, за напрямом включення до нього тих аспектів, які
стосуються системоутворюючих вплив існуючих просторів (простір інтересів,
простір агентів, простір підприємств та простір інститутів). Повертаючись до
предмету нашого дослідження звернемо увагу, що інституціональна система держави
є якщо не прямим суб’єктом процесу розвитку трудового потенціалу (при
порівнянні з традиційними суб’єктами (родина, суспільство, держава тощо), то
принаймні опосередкованим учасником процесу підвищення рівню
конкурентоспроможності особистості. Разом з тим, слід звернути увагу, що
критична кількість конкурентоспроможних осіб може суттєво вплинути на рівень
розвитку інституціонального середовища.
За
логікою подання можливої трудової дієздатності об’єкту, як елементу системи її
конкурентоспроможності, потенціал може бути розглянутий у якості однієї з
детермінант, що визначає здатність відповідного об’єкту до реалізації наявних
переваг. Опосередкованим свідченням входження підсистеми трудового потенціалу
об’єкту до системи його конкурентоспроможності, може бути факт існування різниці
між потенціалом або можливістю (статична категорія) та дією з його реалізації
(динамічна категорія). У разі зворотного за напрямом позиціонування (входження
підсистеми конкурентоспроможності до системи трудового потенціалу), дії об’єкту
з реалізації наявних в нього потенціалів стають компонентою (характеристикою)
статичної категорії (потенціалу), що з одного боку, може розглядатися як
відповідний різновид потенціалу (здатність об’єкту), а з іншого – має певні
обмеження. Сутність таких обмежень полягає у необхідності існування
(виникнення) впливу з боку зовнішньої по відношенню до системи (у цьому випадку
системи трудового потенціалу) сили, яка повинна обумовити активізування
підсистеми (у цьому випадку підсистеми конкурентоспроможності суб’єкту), що у свою
чергу вплине на систему з середини. Складність цієї конструкції полягає у
неможливості здійснення зовнішнього впливу на підсистему (елемент або
підсистема конкурентоспроможності) з метою надання поштовху для подальшої зміни
системи в цілому (системи трудового потенціалу) без одночасного порушення стану
спокою (статики) системи (системи трудового потенціалу).
Відповідно до
вище наведеного взаємозв’язку, було визначено такі основні особливості
державно-управлінського впливу на розвиток підсистеми трудового потенціалу:
по-перше, трудовий потенціал соціального об’єкту є елементом (підсистемою)
системи його конкурентоспроможності, а відповідно вплив на процес та умови його
формування, використання та розвитку може бути здійснено шляхом регулювання
умов функціонування системи конкурентоспроможності; по-друге, єдність
підсистеми (елементу) трудового потенціалу з системою конкурентоспроможності
відбувається через дію, яка власно і перетворює потенціал на ресурс; по-третє,
державне управління підсистемою трудового потенціалу об’єкту є, з одного боку,
опосередкованим (через систему конкурентоспроможності), а з іншого таким, що не
забезпечує порівняно швидкої рефлексії з боку об’єкту управління (зміна умов
функціонування системи конкурентоспроможності та інституціональне забезпечення
відповідних трансформацій є тривалим за часом та складним за структурою
процесом); по-четверте, якість державного управління на систему
конкурентоспроможності та ефективність її зміни залежить від стану розвитку
потенціалів самого суб’єкту управління (якісні характеристики) та його
здатності до відповідних дій (така залежність створює підстави для формулювання
принципу залежності системи конкурентоспроможності об’єкту меншого рівня від
підсистеми трудового потенціалу вищого рівня); по-п’яте, основними напрямами
державно-управлінського впливу на підсистему трудового потенціалу особистості
є: встановлення обґрунтованого рівня мінімальної заробітної плати; визначення
мінімально достатнього рівня розвитку якісних характеристик трудового потенціалу
(державний стандарт рівня освіти, здоров’я тощо); забезпечення максимального
рівня розвитку сфери індивідуальної свободи з підтриманням функціонування
інститутів та інституцій, які забезпечують становлення та розвиток людського
«Я»; активне позиціонування на ринку праці за напрямом регулювання попиту та
пропозиції робочої сили; запровадження системи оцінювання якості трудового
потенціалу, який залучається до опрацювання та реалізації відповідних напрямів
державної політики; створення умов для продукування знання та його ефективного
використання у межах національної економіки (підвищення продуктивності праці за
рахунок застосування новітніх технологій у виробництві) [1, с. 19].
У межах визнання
трудового потенціалу як елементу (підсистеми) конкурентоспроможності, слід
розуміти існування власно потенціалу і дії з його реалізації, а тому напрями
впливу суб’єктів державного управління на систему конкурентоспроможності
об’єкту мають два основних вектори: 1) вплив з метою підвищення якості та
кількості можливих до використання потенціалів (управління процесом формування
та розвитку трудового потенціалу); 2) вплив з метою активізації дій власника
трудових можливостей щодо їх реалізації (управління використанням трудового
потенціалу). Розподіл процесу державного управління трудовим потенціалом на
складові частини (управління формуванням і розвитком та управління
використанням трудової дієздатності об’єкту), на нашу думку, сприятиме
підвищенню як якості самої управлінської послуги, яка надається суспільству
державою, так і ефективності відповідного процесу.
Список використаних джерел:
1. Мороз В.М.
Державне управління розвитком трудового потенціалу України: автореф. дис. на
здобуття наук. ступеня док-ра. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02. «Механізми
державного управління» / В.М. Мороз. – Запоріжжя, 2013. – 40 с.
2. Хлебникова
Н.В. Рынок труда в институциональной
системе / Н.В. Хлебникова // Экономический журнал. – 2011. –
№ 2(22). – С. 44–48.
АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПОКАЗНИКІВ РОЗВИТКУ
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Рзаєв Парвіз
Абдула огли,
здобувач кафедри загального та адміністративного
менеджменту Донецького державного університету
управління
Аналіз розвитку
громадянського суспільства в Україні свідчить про наявність комплексу проблем,
серед яких недосконалість чинного законодавства, яке створює
бар'єри для утворення та діяльності інституцій громадянського суспільства; неефективна реалізація механізмів участі громадськості у
формуванні та здійсненні державної політики; відсутність податкового
стимулювання діяльності інституцій громадянського суспільства та доступу
до державної фінансової та вітчизняної благодійної підтримки; недостатній
рівень інституційної, фінансової та кадрової спроможності розвитку
громадянського суспільства.
Метою
даного дослідження є аналіз основних показників розвитку громадянського
суспільства в Україні задля виявлення існуючих проблем і пошуку шляхів їх
вирішення.
За даними
Державної служби статистики України, спостерігається зростання кількості
легалізованих об’єднань громадян. За 2000–2012 рр. кількість громадських
організацій в Україні зросла в 3,1 раза, в тому числі всеукраїнських у 2,9
раза, а маючих міжнародний статус – у 4,2 раза (табл. 1).
Разом з тим,
згідно з міжнародними оцінками, громадянське суспільство в Україні залишається
неконсолідованим та значно відстає від громадянського суспільства європейських
країн у цілому та постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи
зокрема. В Україні на 10 тис. населення зареєстровано лише 14 громадських
організацій. Водночас в Угорщині на 10 тис. населення діє 46 організацій,
у Хорватії – 85, а в Естонії – 201. Частка громадських організацій у ВВП
України становить 0,24%, у той час як у Росії цей показник дорівнює 0,5%, у
Бельгії – 5%, у Канаді – 7,9% [8, с. 4].
Таблиця
1
Кількість
легалізованих об’єднань громадян в Україні
|
Показники
|
Роки
|
7:2
|
|||||||
|
2000
|
2005
|
2007
|
2009
|
2011
|
2012
|
||||
|
1
|
2
|
3
|
4
|
5
|
6
|
7
|
8
|
||
|
Кількість легалізованих об’єднань громадян
|
|||||||||
|
Громадські організації
|
1267
|
2259
|
2678
|
3108
|
3548
|
3943
|
3,11
|
||
|
Всеукраїнський статус
|
|||||||||
|
Громадські організації
|
1069
|
1774
|
2086
|
2423
|
2780
|
3122
|
2,92
|
||
|
Міжнародний статус
|
|||||||||
|
Громадські організації
|
198
|
485
|
592
|
685
|
768
|
821
|
4,15
|
||
Складено за даними: [1, с. 27; 2, с. 24; 3, с. 22; 4, с. 22; 5, с. 22;
6, с. 18; 7, с. 22].
Аналіз
наукової літератури та власні дослідження показали, що актуальною залишається
проблема фінансового забезпечення розвитку громадянського суспільства в
Україні. Головним показником CSOSI є фінансова життєдіяльність неурядових
організацій. У 2011 р. неурядові організації в Україні мали менший доступ до
фінансових ресурсів в результаті фінансової кризи та податкової реформи. Новий
Податковий кодекс став причиною масового закриття малого бізнесу та суттєвого
зменшення прибутків середнього та великого бізнесу, тим самим зменшуючи
можливість залучення коштів НУО з місцевих ресурсів. У деяких регіонах НУО
отримало на 60% менше пожертвувань від бізнесу у порівняні із попереднім роком.
Умови отримання кредиту в банку стали також менш сприятливими. Міжнародні
донори продовжують бути основним джерелом фінансування для українських НУО,
особливо для тих НУО, хто займається адвокасі та дослідженнями. Тим не менш,
багато з цих організацій протягом цього року витратили всі заощадження,
частково тому, що донори не покривають непрямі витрати чи конкурентні заробітні
платні для персоналу НУО, змушуючи НУО ще більше використовувати свої фінансові
резерви.
У
2011 р. більше НУО залучили кошти з місцевих ресурсів, включно з коштами
органів влади, бізнесу, індивідуальних осіб та доходи від власної діяльності.
Багато національних і місцевих ініціатив, включно з Рухом «Стоп цензура!»,
залучали місцеву підтримку та зменшили залежність від фінансування донорських
організацій. Деякі студентські рухи діють виключно за громадської підтримки. У
той же самий час, доходи від членських внесків зросли.
Декілька
обласних державних адміністрацій почали виділяти кошти на розвиток
громадянського суспільства. Вінницька обласна державна адміністрація
започаткувала Програму підтримки розвитку громадянського суспільства, виділивши
3 млн грн (близько 373, 500 дол. США); Київська, Полтавська, Сумська,
Херсонська та Одеськa області затвердили схожі програми. Тим не менш, в деяких
регіонах створено комунальні підприємства, що отримують кошти з державного
бюджету, які мали піти на фінансування НУО. У Донецькій та Луганській областях
органи влади створюють комунальні підприємства, для реалізації ідей, зібраних у
НУО.
Фінансовий
менеджмент НУО певним чином покращився. Зросла кількість організацій, що
проходили аудит та декілька великих організацій готуються до проходження
міжнародного аудиту. Згідно зі ст. 23 «Фінансова підтримка та звітність
громадських об'єднань» Закону України «Про громадські об’єднання»
передбачається можливість фінансової підтримки громадських об’єднань зі
статусом юридичної особи за рахунок Державного бюджету України, місцевих
бюджетів відповідно до закону.
Громадські
об'єднання, які отримують фінансову підтримку за рахунок коштів Державного
бюджету України, місцевих бюджетів, зобов'язані подавати та оприлюднювати звіти
про цільове використання цих коштів відповідно до закону. Громадське
об'єднання зі статусом юридичної особи, створені ним юридичні особи
(товариства, підприємства) зобов'язані вести бухгалтерський облік, фінансову та
статистичну звітність, бути зареєстрованими в органах доходів і зборів та
сплачувати до бюджету обов'язкові платежі відповідно до закону. Надання
громадським об'єднанням, створеним ними юридичним особам (товариствам,
підприємствам) пільг, у тому числі з оподаткування, здійснюється на підставах
та в порядку, визначених законом.
За 2010–2012 рр.
питома вага обсягів фінансування об’єднань громадян в Україні за рахунок
державного бюджету зросла на 0,5%, членських внесків – на 10,99, коштів від
господарської діяльності підприємств, установ, організацій, заснованих та створених
об’єднаннями громадян для виконання статутних цілей – на 2,52, кредитів,
отриманих від банків та інших фінансових установ, – на 5,06%. Питома вага
обсягів фінансування громадських організацій за рахунок коштів від
благодійності скоротилась на 19,07% (табл. 2).
Таблиця
2
Джерела
фінансування громадських організацій в Україні
|
Показники
|
Роки
|
||
|
2010
|
2011
|
2012
|
|
|
Всього, тис. грн
|
95491,9
|
81068,7
|
85955,11
|
|
Державний бюджет, тис. грн
|
1241,5
|
1153,1
|
1548,2
|
|
Питома вага, %
|
1,30
|
1,42
|
1,80
|
|
Членські внески, тис. грн
|
14677,9
|
19128,1
|
22657,7
|
|
Питома вага, %
|
15,37
|
23,59
|
26,36
|
|
Від благодійності, тис. грн
|
58264,5
|
39154,5
|
36058,01
|
|
Питома вага, %
|
61,02
|
48,30
|
41,95
|
|
Кошти від господарської діяльності
підприємств, установ, організацій, заснованих та створених об’єднаннями
громадян для виконання статутних цілей, тис. грн
|
1044,1
|
1934,1
|
3103,9
|
|
Питома вага, %
|
1,09
|
2,39
|
3,61
|
|
Інші надходження (кредити, отримані від
банків, інших фінансових установ, відсотки за надані кредити), тис. грн
|
20263,9
|
19698,9
|
22587,3
|
|
Питома вага, %
|
21,22
|
24,30
|
26,28
|
Складено за
даними: [9, с. 100–101; 10, с. 95–96; 11, с. 95–96].
Як свідчить
аналіз, що найбільшу частку фінансування громадських організацій в Україні
становлять кошти від благодійності (41,95%), потім членські внески (26,36%) та
кредити, отримані від банків та інших фінансових установ (26,28% загального
обсягу фіксування об’єднань громадян). Питома вага коштів державного бюджету
становить 1,8%.
Виходячи з
вищевикладеного, можна зробити такий висновок. Якщо й надалі спостерігатиметься
така тенденція, тоді можна припустити, що у 2014 р. питома вага обсягів
фінансування об’єднань громадян в Україні за рахунок державного бюджету зросте
порівняно з 2012 р. на 0,8%, членських внесків – на 19, коштів від
господарської діяльності підприємств, установ, організацій, заснованих та
створених об’єднаннями громадян для виконання статутних цілей – на 7,7,
кредитів, отриманих від банків та інших фінансових установ, – на 7,2%. Питома
вага обсягів фінансування громадських організацій за рахунок коштів від
благодійності зменшуватиметься на 15,2%.
Як показали
дослідження, в Україні залишаються не врегульованими питання фінансової
підтримки діяльності громадських організацій [12, с. 32–33]. У Законі України
«Про громадські об’єднання» не визначено порядок та умови залучення такої
фінансової допомоги, критерії, на які вказувала Рада Європи, не розроблено, не
передбачено жодної процедури подання заявок громадських об’єднань на отримання
відповідної допомоги. Це створюватиме можливість для зловживань при прийнятті
рішення про надання тієї чи іншої підтримки діяльності таких організацій з боку
держави.
У зв’язку з цим
для ефективного функціонування інституцій громадянського суспільства та
зміцнення їх економічного потенціалу доцільним є: розробка та
реалізація механізмів податкового стимулювання діяльності інститутів
громадянського суспільства шляхом запровадження європейських стандартів у
визначенні податкового режиму для них; удосконалення порядку
залучення інституцій громадянського суспільства до надання соціальних послуг за
рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів; сприяння
впровадженню механізмів соціального замовлення з урахуванням кращого
вітчизняного та європейського досвіду; запровадження єдиної
методики визначення пріоритетів державної фінансової підтримки інституцій
громадянського суспільства, а також порядку розподілу коштів
для державної фінансової підтримки програм та проектів інститутів
громадянського суспільства на конкурсній основі; забезпечення державного моніторингу та оцінки проектів і заходів,
здійснюваних інституціями громадянського суспільства за рахунок коштів
державного бюджету України та місцевих бюджетів на основі публічного
відпрацювання критеріїв такої оцінки; запровадження обов'язкового планування у
державному бюджеті України видатків на державну фінансову підтримку інституцій
громадянського суспільства.
У подальших дослідженнях планується виконати оцінку фінансового
забезпечення розвитку громадянського суспільства в Україні з використанням
економіко-математичного інструментарію та розробити пропозиції щодо його
вдосконалення.
Немає коментарів:
Дописати коментар